|
ПЕРЕДМОВА
ЗАСНУВАННЯ МОНАСТИРЯ
МОНАСТИР В УРОЧИЩІ "КАРПУТЛАШ"
МОНАСТИР ЗА РАДЯНСЬКИХ ЧАСІВ
ВІДРОДЖЕННЯ МОНАСТИРЯ
ПРОСЛАВЛЕННЯ У СОНМІ СВЯТИХ СХИАРХІМАНДРИТА АЛЕКСІЯ
(КАБАЛЮКА)
СУЧАСНИЙ СТАН МОНАСТИРЯ
ДЖЕРЕЛА ТА ЛІТЕРАТУРА
ІЛЮСТРАЦІЇ
ЗАСНУВАННЯ МОНАСТИРЯ
До введення горезвісної Ужгородської унії 1646 року, яка
посіяла між закарпатськими русинами ненависть та ворожнечу, на Закарпатті
центрами релігійно-православного життя були Мукачівський, Углянський, Грушівський
та Імстичівський монастирі. У першій половині XX століття центром святого
Православ'я в цьому регіоні постає Свято-Миколаївський чоловічий монастир
в селі Іза Хустського району.
По закінченні Першої світової війни, на початку 1919 року
з ув'язнення повертається додому в Ізу ієромонах Амфілохій (Кемінь), який
у Будапешті призначається сербським єпископом Георгієм (Зубковичем) парафіяльним
священиком у рідне село. Отець Амфілохій був неспроможний сам задовільнити
всі релігійні потреби православних земляків. Він їде в Росію до Свято-Онуфріївського
монастиря в Яблочин на Холмщині, який був розсадником православного духовенства
для Закарпаття[5]. Тут він звертається за допомогою до своїх
односельців — ієромонаха Матфея (Вакарова), священиків Георгія Плиски та Михаїла
Мачки, з якими й повертається на батьківщину.
Ієромонах Алексій (Кабалюк) перебував у цей час в Україні,
де після перенесених ним тяжких темничних мук проходив лікування в лікарні
Свято-Успенської Києво-Печерської Лаври[6]. У травні 1919
року отець Алексій повертається на Закарпаття й продовжує керувати рухом за
відродження прадідівської віри. Центром цього руху стає село Іза.
Вищеназвані ієромонахи однією з перших справ вирішили створити
в Ізі при сільському храмі чернечу обитель. Першими насельниками майбутнього
монастиря були: Георгій Кундря, Василь Прокоп, Михайло Симулик, Юрій Вакаров,
Іван Іваняс, Дмитро Бинь, Юрій Слава та Дмитро Барна. Вони оселились у сільському
парафіяльному будинку[7]. Очолив організацію монастиря ієромонах
Алексій.
На початку серпня 1921 року на Закарпаття прибув представник
Сербської Православної Церкви єпископ Ніський Досифей (Васич), який разом
з професором Касіаном Богатирцем, першою справою виробив статут православної
єпархії для закарпатських русинів[8].
18 серпня під головуванням єпископа Досифея в Ізі відбулись
перші збори братії Свято-Миколаївського монастиря, яка налічувала вісім чоловік
— п'ять ієромонахів, одного ієродиякона і двох монахів. Головуючий привітав
зібрання й вказав на важливе значення чернецтва в цілому, а також у справі
поширення й утвердження святого Православ'я. Потім владика зупинився на необхідності
організації братства згідно з монастирським статутом та обрання настоятеля,
який повинен бути не володарем насельників, а старшим братом, який за межами
обителі представлятиме братство. На пропозицію ієромонаха Матфея настоятелем
монастиря одностайно був обраний ієромонах Алексій (Кабалюк).
Новообраний настоятель подякував братії за довіру та в коротких
словах розповів історію останніх гонінь і своє бажання оселитись на Святій
Горі Афон, але Господь інакше вирішив — послав його на місіонерську працю
в рідний край і навіть сподобив носити узи за Христову віру. Далі страдалець
сказав, що вважає себе слабим та недостойним для такого відповідального послуху
й просить братію про допомогу в несенні цього важкого тягаря. Наприкінці свого
слова отець Алексій відзначив великі заслуги ієромонахів Матфея і Амфілохія
у справі утвердження святої православної віри та в побудові парафіяльного
храму Ізи9.
Наступного дня, 19 серпня, на свято Преображення Господнього
єпископ Досифей освятив новозбудовану церкву в Ізі та звів отця Алексія в
сан ігумена. Після святкового богослужіння в новому храмі відбувся перший
Собор православних русинів.
У квітні 1922 року повернулись до рідного села ієромонахи
Димитрій (Кемінь) та Михайло (Сомош). Кількість насельників Ізької обителі
зростала, тому виникло питання будівництва житлового корпусу.
Братія монастиря займалась ремеслами: шила взуття, одяг,
церковні одежі, ченці у священному сані відправляли богослужіння в різних
поселеннях області, а деякі з них несли послух парафіяльних священиків (наприклад,
архімандрит Алексій, зведений у цей сан у липні 1923 року, крім керівництва
монастирем, одночасно був і настоятелем Свято-Благовіщенського храму в м.
Хуст).
На монастирських зборах 5 лютого 1925 року були присутні
15 чоловік братії: один архімандрит, дев'ять ієромонахів, три ієродиякони
і двоє ченців. Збори прийняли рішення збудувати одноповерховий житловий будинок
для братії при парафіяльному храмі (довжиною 25 м і шириною 10 м), з трапезною,
кухнею та келаркою; вони обрали економом обителі ієромонаха Димитрія (Кеміня)
та монастирське правління у складі п'яти чоловік. Головою правління став архімандрит
Алексій, членами: ієромонахи Амфілохій, Матфей, Димитрій та ієродиякон Варлаам.
Також було вирішено зробити монастирське кладовище з каплицею за селом у напрямку
села Нанково[10].
Монастирські збори 28 квітня 1925 року, в яких брали участь
16 ченців, остаточно вирішили спірне питання щодо місця побудови братського
корпусу. Більшістю була схвалена думка, що він повинен бути за межами села;
таким до речі, було рішення Духовної Консисторії.
Цього ж року архімандрита Алексія було обрано головою Духовної
Консисторії Автономної Карпаторуської Православної Церкви, тому на зборах
постало питання про обрання нового настоятеля обителі. Таємним голосуванням
з двох кандидатів (отців Амфілохія і Матфея) було обрано ієромонаха Амфілохія,
але той відмовився від цієї посади, пославшись на те, що є настоятелем парафіяльного
храму в Ізі й керівником будівництва жіночого монастиря в селі Липчі. Настоятелем
монастиря був ухвалений ієромонах Матфей із звільненням з посади настоятеля
храму в с. Нижнє Селище.
На цих же зборах було зазначено, що отець Алексій і надалі
залишається архімандритом Ізького монастиря. Благочинним та керуючим монастирською
касою був обраний ієромонах Михайло (Сомош), а на посаду економа — ієромонах
Даміан[11].
Після цих монастирських зборів отець Матфей поїхав в Сербію
до єпископа Ніського і Карпаторуського Досифея, де його було ухвалено настоятелем
монастиря і зведено в сан ігумена.
5. Тут існувала дворічна богословська школа
при монастирі, в якій навчались а потім висвячувались на священнослужителів
закарпатські юнаки (див.: Василий (Пронин), игум. История Мукачевской епархии
(с древнейших времен до Первой мировой войны 1914 г. ). Мукачево, 1954. С.
439. (Машинопись)). Сьогодні Холмщина знаходиться в межах Польщі.
6. Евлогий (Георгиевский), митр. Путь моей жизни. М., 1994.
С. 236.
7. Дорофей (Филип), митр. Насильственное введение унии в Закарпатьи
1646-1649 гг., борьба с ней и ее ликвидация в 1949 году; развитие Православной
Церкви до сего дня в Закарпатьи. Пряшев, 1964. С. 232. (Машинопись).
8. Палінчак М. Державно-церковні відносини на Закарпатті та
в Східній Словаччині в 20—середині 30-х років XX століття. Ужгород, 1996.
С. 43.
9. Книга протоколов в Свято-Николаевском монастыри с 1921
года. Протокол №1. (Рукопис) // Архів Ізького Свято-Миколаївського чоловічого
монастиря.
10. Там же, протокол №9.
11. Там же, протокол №10.
наверх
|
